Інклюзія в Руанді: як місцеві традиції та глобальні стандарти формують доступне середовище

Еволюція інклюзії: від руандійських переказів до сучасних університетів

Понад три десятиліття Еваріст Карангва, який обіймав посаду декана Школи інклюзивної освіти Університету Руанди з 2014 по 2024 рік, присвятив розвитку доступного середовища у своїй країні. Його шлях відображає складну трансформацію ставлення до людей з інвалідністю: від колоніальної сегрегації та післявоєнного ентузіазму до інтеграції давніх громадських традицій із глобальними правозахисними стандартами. Сьогодні руандійське суспільство, спираючись на унікальний історичний досвід, продовжує переосмислювати роль вразливих груп, попри нові виклики, про що свідчать матеріали видання Debrief, підготовлені за участі ілюстраторки Кінанті Андіні та редактора Пітера Торреса Фремліна.

Колоніальна спадщина та перші кроки. До здобуття незалежності Руанда перебувала під управлінням Німеччини (1885–1916 рр.), а згодом Бельгії (1916–1962 рр.). Колоніальні адміністрації практично не переймалися питаннями інвалідності. Ситуація почала змінюватися 1962 року, коли бельгійський священник Жозеф Фрапмон (1919–1982) заснував у Гатагарі центр HVP. Понад сорок років ця організація залишалася єдиним закладом, що надавав освіту та реабілітацію дітям із фізичними та сенсорними порушеннями.

Повоєнне відродження та перші інклюзивні класи. Через сім місяців після геноциду 1994 року автора направили для відновлення середньої школи Гахіні, заснованої в 1960-х роках англіканськими місіонерами. Навчальний заклад лежав у руїнах: бракувало дверних ручок, електрики та води, меблі спалили біженці, а з персоналу повернулися лише троє працівників. Перші 91 учень перебували в стані шоку. Згодом до школи звернулася група руандійських педагогів з інвалідністю, скерованих солдатом Руандійського патріотичного фронту. Ці фахівці в молодості не могли здобути освіту на батьківщині, тож місіонери вивезли їх до Кенії. Вони наполегливо рекомендували прийняти дітей із порушеннями зору. Дружина автора, Мері, нагадала йому про позитивний досвід спільного навчання в школі Святої Олени в Мбарарі (Уганда), що спонукало його заручитися підтримкою міністра освіти. 11 лютого 1997 року до школи вступили восьмеро незрячих учнів (четверо хлопчиків і четверо дівчаток). Для створення ресурсної кімнати використали кошти батьків та традицію «умуганда» - практику взаємодопомоги. Згодом кількість учнів з інвалідністю зросла до 33 осіб.

Пам'ять про геноцид і подвійне ставлення суспільства. Під час заходів, присвячених пам'яті жертв геноциду, в Університеті Руанди став показовий інцидент. Один зі студентів з інвалідністю запитав про долю людей з особливостями розвитку під час тих трагічних подій. Ведучий не зміг дати відповіді, що спровокувало жваву дискусію. З'ясувалося, що ставлення бойовиків «Інтерхамве» до жертв з інвалідністю було неоднозначним. З одного боку, деякі урядові солдати з порушеннями здоров'я зривали свій відчай на пацієнтах центру Братів милосердя. З іншого боку, забобонні переконання міліції іноді рятували життя вразливим людям: існували повір'я, що такі люди вже «наполовину мертві», що вбивають лише «нормальних», а заподіяння шкоди людині з інвалідністю наклине прокляття, і дружина кривдника народить таку ж дитину.

Давні традиції та мовні стереотипи. У доколоніальний період люди з інвалідністю нерідко посідали поважне місце в суспільстві. Руандійський фольклор зберіг пам'ять про сліпого радника короля Мібамбве I (XV століття) на ім'я Рунукамішо рва Мухіга рва Ньямурорва, а також про короля Югі III (1735–1766 рр.), який мав психічні розлади, але прославився як мудрий поет. У XVIII столітті жив Рвуґамо, чие красномовство породило приказку «Umusazi arasara akagwa kw'ijambo» про те, що божевілля може привести до мудрості. Проте Мері слушно зауважила, що жіночі постаті з інвалідністю в цих переказах практично відсутні. Мовні норми також відображають історичну стигматизацію. У мовах банту для позначення людей з інвалідністю часто використовуються префікси, характерні для неживих предметів: кіньяруанда «ikimuga» (несправний об'єкт) та «akaragi» (німа маленька істота), суахілі «kipofu», луганда «akasilu». Активістські організації випускають рекомендації «говоріть - не говоріть», щоб контролювати використання недоречних термінів. Водночас дослідження Джорджо Брокко в Танзанії показує, що сприйняття таких термінів людьми з альбінізмом залежить від ставлення оточення, а не лише від самих слів, оскільки в африканських спільнотах прийнято звертатися до людей за їхніми фізичними характеристиками.

Сучасні виклики та глобальні стандарти. Попри тридцятирічний прогрес, інклюзивна освіта стикається з труднощами. Нещодавно стало відомо про закриття інклюзивних програм у школі Гахіні, що викликало іронію у Венні (псевдонім), однієї з перших восьми незрячих випускниць, яка нині працює в державному департаменті. Водночас на національному рівні центр HVP розширив свою мережу до шести філій. Дослідження африканських норм показують, що доколоніальні підходи були контекстними: як зазначають Александра Морріс (Стародавній Єгипет), Едвін Етьєйібо та Одірін Омігбе (Нігерія), а також Неллі Мвале (суспільство Чева в Замбії), стигма співіснувала з громадською турботою. Автор зазначає, що сучасні реформи часто диктуються вимогами міжнародних організацій, які ігнорують місцевий потенціал. Винятком стають лише ті ініціативи, які об'єднують зусилля шкіл та батьків за підтримки читачів, зокрема новий внесок Ендрю.

Тридцятирічний шлях Еваріста Карангви демонструє, як глибоко переплітаються в Руанді давні культурні настанови, колоніальна спадщина та сучасні правозахисні підходи. Формування інклюзивного середовища потребує не просто копіювання закордонних моделей, а й дбайливого використання внутрішніх ресурсів суспільства. Історія руандійської інклюзії доводить, що справжня інтеграція можлива лише за умови поваги до місцевих традицій та активної участі самих людей з інвалідністю, які сьогодні не лише здобувають освіту, а й визначають політику в цій сфері, ділячись своїм унікальним досвідом з колегами з усього світу в рамках розсилки, що охоплює новини з понад 170 країн.